Інформаційний портал

Олександрійщини

Наші – у Європі

12 грудня у бельгійському місті Гент гравці «Олександрії» провели останню у цьому сезоні єврокубкову зустріч. Поєдинок відбувся на полі суперника — ​стадіоні Геламко Арена, який вміщує близько 20 тисяч глядачів. Того дня на глядацьких трибунах стадіону були і олександрійські вболівальники. Як і в попередні рази, до Європи ми дісталися комфортабельним двоповерховим автобусом, здолавши близько трьох тисяч кілометрів в один бік. Під час автобусного туру відвідали три країни — ​Німеччину, Бельгію, Польщу і побачили чотири європейських міста. Першим був Дрезден, потім Брюссель і Гент, а на зворотному шляху нас гостинно зустрів Вроцлав.
Якою ми побачили Європу цього разу, розкажу далі в подробицях…
Одразу зазначу, що кожне місто вразило нас по — ​своєму. Тут тобі і власна неповторна історія, і цікаві знакові історичні постаті, і неймовірна краса пам’яток архітектури. Чого тільки варті середньовічні замки бельгійського Гента, чи королівські апартаменти старого Дрездена або перлина Вроцлава — ​ринкова площа з численними історичними будівлями, музеями і крамничками. Ми не випускали з рук телефони і фотоапарати — ​хотілося сфотографувати всього якнайбільше, щоб «забрати» з собою хоч часточку того, чим приваблює туристів Європа. І ось тепер, переглядаючи фотографії, хочу поділитися своїми враженнями про подорож, що назавжди залишиться в нашій пам’яті.

День перший: знову в дорогу

Ми вирушали в дорогу у понеділок, 9 грудня, з відчуттям неймовірного щастя, що знову побуваємо на європейських полях, де за честь України гратиме наша «Олександрія». До того ж, більшість з нас, якщо не сказати практично всі, уперше в житті їхали до бельгійського міста Гент, де на нас чекало свято футболу і пізнавальна екскурсія.
Наш автобус рушив до Європи тим же маршрутом: через Київ, Львів, а далі до українсько — ​польського кордону, до якого дісталися близько 10 години вівторка. Швидко пройшли паспортний контроль і вже за пару годин насолоджувалися польськими краєвидами, що хутко змінювалися за вікном нашого автобуса.
Ми мчали по рівних гладеньких дорогах і ці хвилини були доброю нагодою відпочити від щоденної метушні: ми насолоджувалися тишею і комфортом. Усі відпочивали, крім, звичайно, водіїв, які сумлінно вели свій лайнер до нашої першої зупинки — ​німецького Дрездена. Міста з населенням більше ніж пів мільйона осіб. Під керівництвом досвідченого автомобіліста Сергія Сизова машиною кермували по черзі водії Олександр Сікун та Сергій Мяленко. Закордонні відрядження для них — ​справа надзвичайно відповідальна. Тому до кожного європейського турне вони завжди ретельно готуються — ​проводять обов’язковий технічний огляд автобуса, прокладають найоптимальніший маршрут, вивчають особливості дорожнього руху кожної країни. Та й взагалі, хлопці дисципліновані і роблять усе від них залежне, щоб поїздка обійшлася без неприємних сюрпризів і принесла лише задоволення. Власне, так було і цього разу. За що нашому екіпажу водіїв окрема подяка.
Вже вечоріло, коли за вікном з’явилися зимові ландшафти. Снігом були вкриті поля, сосни, що росли щільно уздовж траси. На лобове скло автобуса почав налипати мокрий сніг і за якусь мить ми наче занурилися у снігову круговерть. На слизькій дорозі водії знизили швидкість. Моя сусідка поскаржилася, що в неї закладає вуха. «Так завжди відбувається, коли я в літаку, — ​уточнила вона і додала: — ​значить ми підіймаємося вище над рівнем моря». Я погодилася з нею, коли за вікном автобуса помітила вогні населеного пункту, що мерехтіли у долині серед гірських схилів. Там, внизу, кипіло життя: горіли ліхтарі зовнішнього освітлення, їхала череда громадського транспорту, залізницею хутко мчав потяг. Нижче нас були численні транспортні розв’язки і безліч автомобільних доріг. Краєвиди захоплювали подих, бо наш автобан пролягав високо у горах і все, що відбувалося за вікном, нагадувало малюнки з дитячої книжки про Гулівера.
Це відчуття, що ми в країні ліліпутів, не залишало мене приблизно з годину. А потім гірський рельєф за вікном почав зникати. А разом з ним зникла і білосніжна ковдра.

Ми у Дрездені

Ми наближалися до одного з найбільших центрів промисловості, транспорту, науки та культури Німеччини — ​загадкового Дрездена, вогні якого, інтригуючи, вабили нас до себе. І ось на початку дев’ятої вечора ми потрапили у його обійми. Наш хостел знаходився у старій частині міста і знайти його виявилося нескладно. Ночівля у ньому обійшлася кожному у 20 євро.
Ранок наступного дня дівчата з нашої кімнати обопільно вирішили розпочати о 6.30. Дізнавшись з інтернету, що деякі крамниці починають працювати з 7 години, ми вирішили: йдем на шопінг. Найкращим варіантом для нас була крамниця мережі супермаркетів Lidl. Ми знайшли її на сусідній вулиці в будівлі залізничного вокзалу. У хостел ми прийшли через пару годин, повернули свої речі до автобуса і вже з 10 –ї усі разом пішли на екскурсію старим містом.
Ми перейшли на інший бік відомої річки Ельби і опинилися в історичній частині міста. Там прогулялися терасою Брюля. Це набережна Дрездена — ​улюблене місце для прогулянок місцевих. Часто її називають «Балконом Європи» — ​звідси відкривається неповторний краєвид на протилежну сторону Ельби.
Також побачили палац Цвінгер і довідалися, що це комплекс із чотирьох будівель, що збудовані у свій час між зовнішнім і внутрішнім фортечним муром міста — ​звідси походить і назва. Побачили панно «Княжа процесія» -це фарфорова картина із правителями Саксонії, що викладена на стіні замку — ​резиденції короля. Також слухали справжній орган у Дрезденському соборі (Гофкірхе). Це колишній придворний католицький костел.
Загалом, вся наша екскурсія тривала більше трьох годин. І ще стільки ж ми гуляли поодинці — ​кожен за своїм маршрутом. Гуляли по ярмарку, обідали у кафе, витрачали свої кревні у магазинах. Та просто насолоджувалися моментом — ​гуляли містом, вдивляючись в обличчя усміхнених та щасливих людей, яких на вулицях Дрездена сила – силенна. І тут варто додати, що Дрезден, як будь – яке європейське місто — ​щороку приймає більше мільйона туристів і цим, думаю, усе сказано.
Особливо манить до себе передріздвяна метушня. У цей час Європа — о​собливо чарівна. Скрізь працюють святкові ярмарки. У повітрі пахне свіжою випічкою, ваніллю, смаженими горіхами, копченими ковбасками та глінтвейном. Настрою додають і вуличні музики, що грають на своїх музичних інструментах. Отож у такій святковій атмосфері хочеться скуштувати усе, але для туристів «святе» — ​додому узяти в якості презенту місцеву різдвяну випічку — ​штолень. Традиція його випікання родом з Дрездена, отож Різдвяний Ярмарок тут тішить великим асортиментом представлених штоленів. Вони з горіхами, родзинками, чорносливом і курагою. Вибирай на будь — ​який смак. Чималий вибір цього рулету і в усіх продуктових крамницях. Я ж спробую цю смакоту приготувати на Різдво самостійно. Рецептом поділюся і зі своїми читачами на сторінках першого номера «Сільського вісника».

Візитівка Брюсселя — ​Пісяючий хлопчик

Наступним містом, що сподобалося нам ще більше, ніж Дрезден, став бельгійський Брюссель. Ми приїхали сюди о 6-й ранку наступного дня. І вже о 8-й ми крокували його вулицями від королівського палацу до скульптури «Пісяючого хлопчика» і до центру старого міста, де розташувалися старі Гільдійські будинки в стилі фламандського бароко (кінець XVII — ​початок XVIII ст.). Кожна будівля — ​то окрема історія, в якій відбивається історія всієї країни. І вона надзвичайно крута!
Розповім про бронзову статую Пісяючого хлопчика. Він вразив мене неочікувано маленькими розмірами (висота 61 см), проте скільки розмов навколо цієї європейської візитівки!!! Існує безліч легенд про його появу. Згідно з однією з них, чотири століття тому якийсь хлопчина отак урятував місто від пожежі.
Сьогодні знаменитий на весь світ Пісяючий хлопчик — ​володар гардеробу, що складається з більш ніж 800 нарядів, які зберігаються в «Будинку Короля» в Комунальному музеї. Так, у дні народження Моцарта і Елвіса Преслі, скажімо, його наряджають у відповідні костюми, а під час міжнародних матчів Маннекен Піс приміряє форму національної збірної з футболу. До речі, можна передати у музей і форму нашої футбольної команди «Олександрія», яку Маннекен Піс буде надягати у визначений день року.
Додам ще один цікавий факт із сучасного життя Брюссельського столичного округу. Він — ​єдиний офіційно двомовний регіон країни. Офіційно рівноправними в органах адміністрації визнані французька і нідерландська мови. Крім цього в столиці та прилеглих до неї регіонах мають поширення багато інших мов недавніх іммігрантів. Більшість населення міста (майже 56%) вважає рідною — ​французьку, близько 7% — ​нідерландську мову, інші 37% говорять двома і більше мовами залежно від обставин, кварталу і т. д. Роль лінгва-франка (тобто, мова, що постійно використовується для комунікації) виконує французька, нею володіють близько 96% населення міста.
І, як на мене, така двомовність — ​приклад справжньої толерантності і нам варто запозичувати цей досвід у себе, в Україні. Переконана, що саме з таких речей має починатися наша реальна, а не примарна європейськість.
Далі буде…
Спеціально для “Сільського вісника” № 52 за 27 грудня 2019 р. Ірина БАЛАШОВА.

Залишити коментар

avatar
  Підписатися  
Повідомлення