Портрет Дмитра Чижевського (1894–1977) авторства Володимира Волохова. Художник подарував цей портрет Обласній універсальній науковій бібліотеці імені Д. Чижевського напередодні дня народження науковця. Місто Кропивницький. Фото із сайту бібліотеки: library.kr.ua
Його називають найбільшим українським славістом, на його честь названо кафедру української літератури в Гарварді, йому вдалося зробити значний внесок у гуманітарні науки в кожній країні, де він працював, але в Україні, яку він покинув після окупації її більшовиками у 1921 році, його постать залишається маловідомою.
З нагоди 127-го дня народження (4 квітня 1894 року) культуролога, філософа, релігієзнавця, літературознавеця, лінгвіста, дослідника української і слов’янської літератур Дмитра Чижевського. говоримо про нього з професором історії України в Європейському університеті Віадріна, що у німецькому Франкфурті-на-Одері, Андрієм Портновим.
– На момент відновлення незалежності України україністика була рідкісним та екзотичним фахом у західних університетах і багатьом здавалося, що ті люди, які обрали його, були першопроходьцями, хоча насправді українці мали на Заході хоч і небагатьох, але дуже вагомих вчених. Про одного з них ви навіть підготували відеолекцію, чому для вас це було важливо?
– З мого досвіду викладання в Німеччині в різних університетах я помітив, що студенти, і навіть викладачі, які цікавляться Україною, щиро думають, що окрема українська література почалася ледь не після розпаду Радянського Союзу.
Я це дещо радикально спрощую, але поясню, що я маю на увазі: німецьких перекладів української літератури останніми роками з’явилося досить багато, але йдеться переважно про сучасних авторів: Андрухович, Забужко, Курков – не єдині, кого перекладають німецькою, є дійсно широке коло сучасних письменників. Така сама картина в тому, що стосується історії, історіографії, кіно, мистецтва у ширшому розумінні.
Тобто бракує усвідомлення того, що у нас усіх було в Європі чимало попередників і не лише у післявоєнні, але навіть у міжвоєнні, довоєнні часи. Але їхні праці є почасти забуті, а почасти недоступні для місцевих дослідників, бо видавалися лише українською мовою. І це не лише несправедливо щодо наших попередників, але і не дає поставити Україну в глибший контекст – зрозуміти її інтелектуальні витоки.
Звідси і мій інтерес до цієї когорти вчених, таких як Дмитро Чижевський, Борис Крупницький (український історик, професор Українського вільного університету (УВУ) в Мюнхені, Німеччина – ред.) і багатьох інших. Я почав робити лекції про них в надії, що ними зацікавляться німецькі колеги, та й українські також, бо їхньою спадщиною ми можемо пишатися.
– Якщо говорити конкретно про Чижевського, то один перелік його творів та наукових інтересів говорить про те, що перед нами – вчений-енциклопедист. Але при тому, що він брався за різні науки, йому вдавалося займатися ними ґрунтовно і в деяких галузях зробити наукові відкриття.
– Дмитро Іванович Чижевський справді був постаттю винятковою. Я б ризикнув сказати, що в наш час таких науковців вже практично немає. Він був учений-енциклопедист, якого цікавили широкі пласти науки і культури. Він, наприклад, міг займатися порівняльним аналізом слов’янських літератур. Тобто, спираючись на свої знання літератур різних слов’янських народів, він міг порівнювати їх між собою в різні епохи. Аналізувати стилістику, використання мови, образності, і таке інше.
dddddddddddddddddddd
При цьому він міг бути блискучим істориком філософії. І це – мої улюблені праці. Наприклад, його робота про Григорія Сковороду є абсолютно блискучою. Бо він міг вписати українського філософа в контекст, який, крім нього, мало хто і знав – це контекст античної, середньовічної та ранньомодерної літератур європейського містицизму.
Він проаналізував авторів, яких зараз уже майже ніхто не згадує, але в ті часи, коли він писав, у 1930-і роки, в Німеччині до Другої світової війни про це також уже мало хто знав. І постать Сковороди була для нього настільки знаковою, що одна з його останніх німецькомовних книжок, виданих прижиттєво у Німеччині в 1974 році, також була про Сковороду.
– Я б хотіла тут уточнити і наголосити, що для того, щоб робити такий аналіз, учений-славіст мав знати латину, якою писалися книжки в античний і середньовічний період, тогочасні європейські мови, якими писалися книжки в пізніший час, і, звичайно, сучасну Сковороді книжну українську мову.
– Звичайно. Це були латиномовні, грецькомовні та передусім німецькомовні твори.
– Тобто це були ті мови, які вільно знав і якими користувався Сковорода, якого в Україні часто сприймають, як мандрівного філософа-самоука, і ті мови, які знав і якими користувався вільно Чижевський?
– Саме так. Якраз це добре наголосити, бо зараз в університетському викладанні славістики знанню мов не приділяють такого значення. А Чижевський, який закінчив історико-філологічний факультет Київського університету імені Св. Володимира у 1919 році, мав знання античних мов.
І коли він викладав у Празі, в Галле, в Гайдельберзі, вважалося, що славіст зобов’язаний їх знати. Бо ж як інакше? Славіст, крім слов’янських мов, мусив знати греку, латину, німецьку, французьку, бо це були мови світової науки, і без них не можна було вести дискусії на ці теми. Зараз знання всіх цих мов серед славістів стає рідкістю.
Тому і зрозуміти Чижевського як науковця – непросто, бо для цього не вистачає тих базових знань, якими він володів. Крім української, він багато писав і друкував чеською та німецькою мовою.
– Про його внесок до богемістики, мабуть, варто згадати окремо, бо він віднайшов твір одного з найбільших чеських учених, який вважався загубленим.
– Так, у бібліотечних архівах у Галле, в Німеччині, він віднайшов і підготував до друку втрачений 200 років тому латиномовний рукопис основної філософсько-педагогічної праці Яна Амоса Коменського (видатного чеського педагога і філософа ХVII століття, – ред.) «Загальна порада про виправлення справ людських». Чижевський вважав Коменського «єдиним слов’янським мислителем світового значення».
Те, що він знайшов рукопис Коменського, проаналізував і видав з коментарями, зробило його визначною постаттю не лише української, але і чеської і світової науки. Такого масштабу постатей в українській науці ми не маємо аж так багато.
– До його ідентичності, саме як українського науковця, ми ще повернемося, а зараз, думаю, є час нагадати головні віхи його біографії – він народився на півдні України, в Олександрії, в російськомовній дворянській родині, вчився у Санкт-Петербурзі два роки математиці і астрономії (!).
Потім Дмитро Чижевський повернувся в Україну, вступив до Київського університету, був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918), кажуть, що навіть мав перспективу стати міністром праці в уряді УНР, але після захоплення Києва більшовиками, коли вони його мало не розстріляли, назавжди Україну покинув. Як складалося його життя після цього?
– Чижевський у віці 27 років покинув Україну відразу після поразки Української революції нелегально через польський кордон. Кордон тоді не був закритий так щільно, як в пізніші роки, пригадаймо часи Голодомору, і йому ще вдалося це зробити.
У Польщі він не затримався, він поїхав до Німеччини, де продовжив навчання. Німецьку мову він уже знав, і поїхав слухати курси філософії у Гайдельберзькому та Фрайбурзькому університетах, де викладали тоді такі видатні вчені, як Карл Ясперс чи Мартін Гайдеґґер. Невдовзі вже і йому запропонували викладати.
Він викладав історію філософії в Українському вільному університеті (УВУ), який у міжвоєнні часи був у Празі. В цей час, у 1932 році йому приходить пропозиція повернутися до Німеччини – викладати в університеті на сході країни, в місті Галле. У цьому університеті він працював до кінця Другої світової війни.
– На цьому місці я б також хотіла зупинитися докладніше. Якраз напередодні приходу до влади нацистів український вчений опиняється в Німеччині і живе там до кінця війни.
Ті українці, які виросли в СРСР, знають, що українець на територію Німеччини міг потрапити або як в’язень концтабору, або як остарбайтер, примусовий робітник, якщо він не був німецьким колаборантом. Цей стереотип, мабуть, уповні проявився у висловлюваннях покійного мера Харкова щодо іншого видатного українського вченого – Юрія Шевельова.
А як складалося життя Чижевського в нацистській Німеччині, при тому, що його дружина Лідія Маршак, з якою він виїхав з України, була єврейкою?
– Так, це важливе питання. Коли він поїхав до Німеччини у 1932 році, його дружина і їхня донька з ним не поїхали, натомість вони залишилися в Чехословаччині, а пізніше поїхали до Америки. Як людина, одружена з єврейкою, він мав спеціальний статус, який створював багато перешкод. Наприклад, під час війни, він не мав права полишати Галле без спеціального дозволу.
Коли він приймав пропозицію повернутися до Німеччини, Чижевський сподівався, що отримає статус повноправного професора, бо йому це обіцяли німецькі колеги. Але цієї посади, яка дає багато привілеїв, він так ніколи і не здобув. Він був лектором, а це одна з найнижчих викладацьких ланок в університеті. Титул професора він отримав ще у Празі, в УВУ, але в Німеччині він цього статусу не отримав – мав меншу зарплату, менші права, і, як я вже казав, ще і був дискримінований як людина, одружена з єврейкою.
Треба сказати, що він і не намагався якось отримати симпатії режиму. Він дуже критично висловлювався щодо націонал-соціалістів, засуджував своїх українських колег, які охоче співпрацювали з німцями у той час, а такі теж були, писали книжки в дусі нацистської расової теорії. З такими він відразу припиняв стосунки і відразу такі речі засуджував.
Але з Німеччини він тоді не виїхав, залишився працювати в університеті, хоча шанси німців у війні оцінював дуже тверезо. Ще коли тільки німці напали на СРСР у 1941 році, він, як переповідають, у розмові зі своїм німецьким колегою сказав: «Ну, все. Тепер Червона армія буде в Галле». Знати він цього, звичайно, не міг, але історична інтуїція та власний досвід з більшовиками йому це підказували. Це його, до речі, і врятувало, бо наприкінці війни він переїхав до Західної Німеччини, до Марбурга, а звідти вже поїхав до Гарварду в 1949 році.
– У департаменті славістики Гарвардського університету на його честь названо кафедру української літератури, професорську посаду, яку зараз займає відомий дослідник Георгій Грабович, і мені здається, це є гарна традиція, бо в такий спосіб зберігається пам’ять про попередників. Яким був цей період в його житті?
– На Гарвард він мав великі надії, що нарешті він матиме ту стабільну професорську посаду, про яку він мріяв. Але в Гарварді його знову взяли на посаду лектора. Але його знань англійської мови було недостатньо для того, щоб читати лекції, і весь час перебування в Гарварді лекції він читав російською мовою. До створення Українського наукового інституту в Гарварді ще було багато років, його запросили славісти, які були орієнтовані на російську тематику, і через кілька років у Гарварді в середині 1950-х він вирішує повертатися назад до Німеччини.
Але цікаво, що вже повернувшись до Німеччини, він відіграв важливу роль у постанні українського наукового осередку в Гарварді. Тоді Омелян Пріцак, який був першим українським гарвардським професором і пройшов подібний до Чижевського науковий шлях у Німеччині, звернувся до Чижевського за допомогою у створенні Українського наукового інституту. І перші видання цього майбутнього інституту вийшли у Західній Німеччині, у видавництві, яке Чижевський знайшов для гарвардського проєкту.
Думаю, що його роль у постанні «гарвардського чуда», як тоді казали, якраз і вплинула на те, його ім’я дали кафедрі української літератури, на що він мав всі наукові підстави. Він був на той момент автором Історії української літератури, яка вийшла українською мовою, потім в англійському перекладі, і дотепер вважається класичною історією української літератури.
Тобто, я б сказав, що американська наукова кар’єра Чижевського не склалася, але він мав великий вплив на постання Українського наукового інституту в Гарварді, хоча на той час він не був фізично присутнім в Америці.
– Тут також є цікавий момент. Чижевський приїжджає на запрошення русистів, читає курси виключно російською мовою, але при цьому намагається запровадити до Гарварду україністику. Зрозуміло, що це веде до неминучого конфлікту з обома діаспорними громадами – для одних він недостатній росіянин, а для інших – недостатньо українець. Як він вирішував цей конфлікт?
– Чижевський мав специфічне ставлення до національного питання. Він ніколи не отримав жодного іншого громадянства після УНР. Він ніколи не став громадянином Чехословаччини чи США, чи Німеччини, де прожив більшу частину свого життя. У своїх листах він писав, що не вважає себе лише українцем, чи лише росіянином, чи німцем, бо він почувався тісно в цих національних рамках.
Щодо своїх публікацій, то вони виходили трьома мовами – українською, російською, німецькою, небагато англійською мовами. У побуті він говорив вільно трьома мовами – українською, російською та німецькою. Але німецька його була специфічна – попри те, що він її добре знав, вивчав ще з дитинства, йому так до кінця життя не вдалося позбутися сильного слов’янського акценту, що було приводом для кпинів з нього.
А щодо конфлікту між українською і російською, то тут проблема не зводилася до громад. Деякі російські вчені та пропагандисти у Східній Німеччині його звинувачували в українському націоналізмі. Це були не жарти. Це були опубліковані тексти. З іншого боку, в певних українських колах його звинувачували в тому, що він є недостатнім українцем. І він з цим весь час жив і дуже гостро це переживав і нарікав на це відторгнення українського середовища у своєму листуванні.
На мою думку, що склалася після прочитання його листів, його наукових праць, Чижевський насправді був більшим українцем, ніж він сам намагався це показати, і признатися в цьому самому собі.
При цьому він мав справді глибокі дружні та професійні стосунки як з діячами української еміграційної культури, так і з діячами російської еміграції. Чижевський, наприклад, був близький до таких блискучих російських релігійних філософів, як Георгій Флоровський, також постать світового рівня, з яким вони листувалися, дискутували, обговорювали теми, близькі для обох.
Якщо брати українське середовище, то до кола близьких до Чижевського людей належали Юрій Клен, Євген Маланюк, це цікаво, бо це були дуже різні люди, Панас Феденко, який був його другом ще з гімназіальних часів на півдні України, вже згаданий Омелян Пріцак, представник молодшого покоління.
Тобто люди, для яких світ був чорно-білий, його критикували за неоднозначність його позиції, а люди, які дивилися на життя трохи складніше, його дуже шанували за його наукові праці, за широту поглядів, за глибокі енциклопедичні знання.
– Відомо, що Чижевський перебував у листуванні з нобелівським лауреатом із літератури Томасом Манном, тобто він виходив поза це українсько-російське інтелектуальне коло. Як німецькі колеги його оцінювали?
– Важко було б назвати постать у німецькій славістиці, яка б перевищувала Дмитра Чижевського на той момент, тому природно, що його колеги, серйозні вчені його дуже шанували. І в цьому була гірка іронія, бо свого омріяного статусу професора він так і не отримав до кінця життя, і разом з тим, він мав абсолютну безумовну повагу всіх німецьких славістів.
Я можу про це твердити з упевненістю, бо Чижевський був єдиний ненімецький славіст, на пошану якого було видано два збірники наукових праць. При чому друге видання – це том, який має тисячу сторінок, і в ньому зібрані статті, які на пошану Чижевського написали вчені з усього світу, і всі провідні німецькі славісти.
А перший том вийшов ще 1954 року і його редактором був Макс Фасмер, берлінський професор, німецький славіст першої величини. Він, до речі, займався дуже серйозно і Україною, знав українську мову.
Тобто щодо визнання наукового рівня Чижевського в Німеччині, то тут не може бути жодних сумнівів – щодо гуманітарних наук він був і залишається дотепер найвизнанішим українським науковцем у німецькомовному світі.
– Якщо говорити про Україну, то Національна академія наук запровадила Премію імені Чижевського за видатні роботи в галузі філософії, є меморіальна дошка на будівлі Київського університету, але як добре відома саме наукова спадщина? І що, з огляду на це, би мало входити до хрестоматійних знань освіченого українця про свою культуру, яка не обмежується кордонами України?
– Це справді важливе питання. Є дослідники, які фахово займаються Чижевським, але їх не так багато. Спадщина Чижевського складається з тисяч праць різними мовами, які не були зібрані разом – повного зібрання його праць немає, наскільки я знаю.
Я знаю про деякі видання, які були зроблені в Україні, але вони виходили без коментарів. Але це, як вже пояснював, такий автор, якого нелегко читати без коментарів, це автор, який вимагає глибини і від читача, і від коментатора, і від редактора. І було б дуже незле, якби спадщину Чижевського українська держава видала повну і з коментарями. Це – велика ґрунтовна робота, але таких постатей не так багато в українській науці.
