Інформаційний портал

Олександрійщини

Заробітчанка із Приютівки Світлана Зуєнко шиє маски для земляків та мріє емігрувати до Польщі

Тридцятишестирічна жителька Приютівки Світлана Зуєнко (дівоче прізвище Нечипоренко) вже кілька місяців поспіль займається пошиттям масок. А розпочалося все з того, що Марина Стоян (невістка Світлани), яка проживає у с. Луганка Петрівського району, звернулася до неї із проханням допомогти із пошиттям засобів індивідуального захисту для своїх односельців. Сама Марина шити на машинці не вміла, тож Світлана охоче погодилася допомогти. Жителі Луганки передавали у Приютівку тканину для майбутніх виробів.
Щодня кухня у будинку Світлани перетворювалася на своєрідну майстерню. Там мама Світлани, Наталя Нечипоренко, робила викрійки, а сама жінка вже шила маски. Згодом допомагати шити індивідуальні засоби захисту для жителів Луганки Світлані почала її сусідка Юлія Костіва. Так справа почала просуватися значно швидше. Світлана працювала на електричній машинці “Чайка-142”, а її напарниця трудилася на “Подольській” машинці. Удвох дівчатам працювалося і швидше, і веселіше.


Перша партія масок, яку я пошила, – 200 штук, була відправлена у Луганку. Потім я передала близько 50 готових виробів своїм родичам, які працювали на полях та ще приблизно 130 – у місцеві магазини у Приютівці. Маски шила та роздавала безкоштовно. Допомагала мені у цьому жителька Приютівки (район цукрового заводу) Валентина Калюта. Треба бути добрішими один до одного і творити добро, яке починається зі звичних та маленьких речей. Наприклад, з безкоштовного пошиття тих самих масок, – говорить Світлана Зуєнко.
Моя співрозмовниця розповідає, що коли збиралася шити маски для приютівчан, через брак тканини була вимушена звертатися через соціальні мережі до своїх земляків з проханням принести матеріал. На її пропозицію відгукнулися Валентина Калюта та Світлана Турбаєвська, які надали відрізи світлої та темної тканини. А продавці з місцевого господарчого магазину Світлана Саїдова та Каріна Слюсаренко придбали за власні кошти та принесли резинки, які необхідні для кріплення масок. Наразі Світлана продовжує пошиття масок для місцевих. За один день майстриня може виготовити близько 30 штук. Як і раніше, з кроєм їй допомагає її мама, Наталія Нечипоренко.
Варто зазначити, що пошиттям масок Світлана Зуєнко зайнялася через якийсь час після повернення із Польщі та проходження двотижневої самоізоляції. Світлана – багатодітна мама. Разом із чоловіком Дмитром виховують чотирьох синів: Богдана (16 років), Ярослава (14 років), Артема (10 років), Артура (8 років).

На жаль, так склалися життєві обставини, що родина була вимушена шукати кращої долі на чужині. До виїзду за кордон Дмитро працював водієм на зерновозі, а Світлана – навчала перукарського ремесла студентів Олександрійського аграрного професійного ліцею. Героїня моєї розповіді пригадує, що п’ять років тому спробувала навіть займатися власною справою. Для цього зареєструвала приватне підприємство та облаштувала вдома перукарню. Проте зароблених коштів ледь вистачало на сплату податків, тож власну справу довелося закрити.
У нас велика сім’я, яка потребує значних фінансових витрат. Нам, як багатодітній родині, від держави були гарантовані, на жаль, лише пільги на оплату комунальних послуг. Ми з чоловіком отримували мізерну зарплатню: я – 4 тис. грн, а він міг заробити від 8 до 15 тис. грн. Але умови праці чоловіка були дуже складними. Працював він без вихідних, перевозив зерно в різні міста України, спав у кабіні авто, харчувався теж на ходу, купленими у магазині продуктами. Постійна нестача коштів і змусила нас врешті-решт відважитися на вимушений крок – поїхати на заробітки. Від друзів Дмитро дізнався про можливість працевлаштування за своєю професією у Польщі, туди й вирушив. Влаштувався він працювати водієм на лісопереробний завод (його зарплатня складала від 27 до 30 тис.грн.) Але нам було дуже важко звикнути жити нарізно, тож невдовзі постало питання про об’єднання родини. Через пів року я поїхала до чоловіка у місто Щецинек. У Приютівці залишилися проживати разом із моєю мамою наші діти, – говорить Світлана.
По прибуттю у Польщу декілька місяців жінка не працювала, адже займалася вивченням мови та пошуком роботи. Пригадує, що при опануванні мови їй дуже допомогли відео уроки в Інтернеті, а також живе спілкування з чоловіком та його друзями, які вже мали практичне застосування польської мови. Згодом Світлана знайшла роботу швачки на меблевій фабриці (пошиття чохлів – основи із тканини та шкірозамінника на крісла, дивани) за 20 км від місця їхнього проживання. Завдяки добре налагодженій транспортній розв’язці вона не відчувала незручностей, пов’язаних із доставкою до місця роботи. За свою роботу Світлана отримувала в місяць майже 19 тис. грн. У них із чоловіком був восьмигодинний робочий день та по два дні вихідних.
За час роботи та проживання в Польщі приютівчанка встигла помилуватися красою європейської країни, а ще звернула увагу на менталітет місцевого населення, їхнє ставлення до інших людей, зокрема, й заробітчан.
Я була приємно вражена вихованістю, доброзичливістю поляків, які проявлялися в елементарних речах. Скажімо, кого б я не запитала на вулиці, як пройти чи проїхати в те, чи інше місце, завжди отримувала люб’язне роз’яснення. Поляки доброзичливі один до одного і по відношенню до інших людей. Думаю, нам треба у них цьому повчитися, – наголошує Світлана.
Після шестимісячного перебування у Польщі Світлана Зуєнко повернулася на Олександрійщину, щоб оформити річну візу та забрати разом із собою на постійне місце проживання до Польщі дітей. Але через оголошений карантин змушена поки знаходитися у Приютівці.
Я вважаю, нам з Дмитром дуже пощастило. Адже неподалік міста, в якому ми проживали, у Білому Борі, є україномовний ліцей. Вчителі, які там працюють, володіють українською мовою і сприяють всебічній адаптації українських дітей та подоланню мовного бар’єра. Ми цікавилися умовами вступу до ліцею і сподівалися, що вже влітку цього року запишемо своїх синів на навчання, а восени вони вже навчатимуться там. Але карантин вніс корективи у наші плани. Сьогодні я стежу за усіма новинами та переймаюся стосовно того, коли відкриють кордони і чи відкриють їх взагалі. Адже у разі заборони працювати за кордоном наша родина змушена буде залишитися в Україні. Проте, де нам із чоловіком працювати, щоб коштів вистачало на повноцінне забезпечення багатодітної родини, – питання риторичне, – підсумовує Світлана.
Історія Світлани та Дмитра Зуєнків – один із прикладів, коли через відсутність гідних заробітків в нашій державі українці змушені виїжджати за кордон у пошуках кращої долі. Часто через ці пошуки (особливо, коли подружжя проживає по різні сторони кордону) руйнуються сім’ї, діти залишаються позбавленими родинного піклування. Проте, на жаль, і сьогодні жити не стало краще. Натомість українська економіка зазнала нового удару, пов’язаного із поширенням коронавірусної інфекції та введенням карантинних заходів. Скільки триватиме карантин – поки невідомо. Але сусідні держави і надалі продовжують привертати увагу українських заробітчан можливістю гідно заробляти своєю працею на життя.
Тож і Світлана мріє про те, що найближчим часом карантин закінчиться, а вона разом із синами поїде до Польщі, адже лише там, на чужині, вони з чоловіком можуть забезпечити належне життя для своєї родини.
Ірина ЖЕЛЄЗНЯКОВА, спеціально для газети “Сільський вісник”.

Читайте також:  Стало відомо, чому у Приютівської ОТГ “анексували” села і що буде далі

Читайте також:  Як жителі Протопопівки допомагають один одному?
Підписатися
Повідомлення
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x